4 Що доброго в романі «Добрі новини з Аральського моря»,
У мене склалися доволі складні стосунки з творчістю письменниці Ірени Карпи. Під час студентських років в Україні я любила експериментувати з сучасною українською літературою, що не завжди закінчувалось добре. Ранні твори Карпи, «Фройд би плакав» та «50 хвилин трави», були для мене немов дешевий алкоголь, після якого наступало важке похмілля, тож більше не хотілося до них повертатися.
Коли вийшов друком новий роман «Добрі новини з Аральского моря», я довго вагалася, чи варто замовляти цю книгу, пригадуючи минулий експіріенс. Скажу так, маркетинг та анотації зробили свою справу і я все таки прочитала цей роман. Історія чотирьох жінок, що живуть в еміграції та борються за своє місце під небом Парижу. Я сама вже не перший рік живу за кордоном, тож мені стало по-дитячому цікаво й захотілося порівняти власний досвід з героїнями роману.
Ох, я маю справді купу претензій та запитань до авторки після прочитання. З однієї сторони, книжка написана цікаво, з «карпівським» чорним гумором та відповідною лексикою. Над багатьма моментами в тексті я сміялась, немов той кінь. Бо були справді ситуації, які траплялися і в моєму доволі ординарному житті. Особливо про «патріотичну тусовку» в посольстві, де зустрічаються «українолюби», котрі звичайно ж кохають Неньку на відстані майже в три тисячі кілометрів. Ні, не подумайте, що я не люблю свою країну. Дуже люблю! Але от на тусовки до посольства з вигуками «Прославяємо Україну» більше не ходжу.
Описуючи життя українок за кордоном, Карпа в той же час дуже мало розповідає про реалії, які чекають на кожного емігранта в будь-якій точці Європи: на якій основі деякі героїні перебувають в цій країні? Як, наприклад, добралася аж до Франції Хлоя, котру після скоєного мали шукати всі служби України? Якось все дуже легко і зовсім не так, як в реальному житті.
До жодної з героїнь роману в мене не виникло якоїсь прив´язонності чи бодай симпатії. Відверто нудний образ Хлої, не дуже естетична Богдана. Більш менш мені зайшов образ Рити, котра не кинула своїх дітей на виховання українською бабусі, працює в хорошій фірмі та отримує достойну зарплатню, але в той же час залишається доволі безхарактерною жінкою на прив´язі у заможного психопата.
Так, в наш час дуже багато подібних історій та схожих жінок, котрі шукають найлегші шляхи. Але заради Бога, не всі дівчата та жінки з України грають роль давалки. І це не лише моя
суб´єктивна думка, мої подруги повністю згідні.
Анотація обіцяла нам нотки детективу в цій книжці, але очікуваного саспенсу не трапилось.
На мою думку, письменниця занадто затягнула сюжетну лінію, при цьому вона дуже часто повторювалась в подіях, в описах героїнь і т.д.
Цей роман немов така собі велика плітка на 600 сторінок, при цьому кінцівка повністю зжована. Знаєте, те відчуття, коли людина довго-довго пише дипломну чи диссертацію, і от сил на фінальну ноту не вистачає і він просто швиденько зливає кінцівку в унітаз.
Але не дивлячись на доволі критичне ставлення до цього роману, мушу визнати, що Карпа неабияк виросла в порівнянні з ранніми роботами, тому додала ще одну одну зірочку до загальної оцінки. Було весело, часом сумно, але в той же час цей reading на один раз і я більше не буду до нього повертатися.
Источник
«Рита»: уривок з роману Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського моря»
Навесні видавництво #книголав представить новий роман Ірени Карпи «Добрі новини з Аральського моря», на написання якого її надихнув переїзд у Париж. В основі сюжету – в тому числі і невигадані пригоди чотирьох героїнь в Парижі. Париж, обіцяє Ірена Карпа, яка живе там уже чотири роки, буде справжній – інсайдерський. Одну з цих історій публікує Vogue UA.
Кармен тягала Риту за собою на богемні тусовки, Філіп водив до Опери Ґарньє. І там, і там Риті вдавалося почуватися недоречною: на вернісажі модного художника вона ніяк не могла зрозуміти, чому машинний принт на клаптику тканини коштує сім тисяч євро, а в опері, куди Рита вбрала шовкову сукню з відкритою спиною, на неї боязко косилися жінки у джинсах і светриках «під горло». На тусовках Кармен чоловіки розпитували, що то в Рити за акцент, а в Опері просто витріщалися. І Кармен, і Філіп пишалися тим, що прийшли з такою екзотичною Ритою. А сама Рита ненавиділа привертати зайву увагу. Вона просто була втомлена і трохи зла на себе: за те, що після двох місяців паризького життя французькою видушує лише якісь банальні фрази, і за те, що на генеральній репетиції балету засинає відразу ж після антракту, бо фрески авторства Шаґала на стелі опери дивитися було куди цікавіше, ніж класичну хореографію. Відтак усе проясняється: коли один принт молодого художника купив для серійного виробництва Louis Vuitton, ціни злетіли на всі його наступні халтури; а якщо хочеш спокійно вдягнути вечірню сукню і не бути sur-habillée, почекай до травня і вечірніх показів Каннського фестивалю.
Рита вийшла з шумної задушливої галереї, де всі продовжували нахвалювати розпашілого митця, і вдихнула колючу лютневу ніч. Виснажена тижнем офісної роботи, колишня фрилансерка розуміла, що двох вихідних їй буде недостатньо. Зате колишня утриманка нарешті мала власні гроші. Які, до речі, зараз невблаганно танули: кожна година бебі-сітерки – мінус 10 євро. Рита глянула на годинник. Ще можна встигнути на метро. Кумедно, що її й досі час від часу смикало озирнутися – чи не чекає за рогом звичний «сарай на колесах», як його називав Іван: добре прогрітий, укомплектований знудженим водієм чорний Range Rover.
– Цур мене, цур! – посміхнулася Рита і пришвидшила крок.
Пішла з вечірки, не прощаючись, та ніхто й не помітив мабуть. Напише Кармен смс. На світлофорі Рита зупинилася й підняла очі на дорожній знак. «J’existe» – приліпив там хтось чималеньку наклейку: я існую. На мить Рита зависла. Це ж просто геніально! Тисячі задовбаних, роздратованих, утомлених людей, що на ходу дивляться або у вітрини, або в землю, або в телефон, час від часу мають шанс підняти очі й нагадати собі цю просту істину: я існую.
– Та я ж існую, йоб його мать! – Рита роззирнулася пустою вулицею і помацала себе за ніс.
(Пізніше вона помічатиме наліпки цього анонімного флеш-мобу по всьому Парижу – на світлофорах, на закинутих вітринах, на бордюрах фонтану Стравінського – і щоразу почуватиметься якщо не щасливо, то точно гостро.) Зненацька Рита зрозуміла, що не хоче додому. Діти однаково сплять. Няня за додаткових 50 євро спокійно з ними переночує. Рита написала їй, щоб лягала, а зранку відвезла дітей до суботньої школи. Лютневий холод відчайдушно пробирався під широкі рукави Ритиного вовняного пальта (чортові дизайнери імені Івана!), поки вона йшла мостом Нотр-Дам. Унизу беззвучно струмувала Сена. Хтось прогулював пса, хтось плював з моста у воду, поодинокі парочки то цілувалися, то позіхали.
– Мати-єхидна піде пішки, – зітхнула Рита, обходячи метро Сіте й звертаючи на вулицю Лютес. Звідти лише Малий міст, набережна Монтебелло і вулиця Бєвр, значно менш засцяна, ніж Бернардинці. А там уже й Сен-Жермен. Хто ж винен, що Філіп живе тут так близько.
Філіп здивувався несподіваній гості. Зрадів, налив добрий келих Pommard, посадив на диван, укрив колючим, але теплим пледом і ввімкнув стару комедію Les Bronzés. Таку французьку, культову і несмішну, що Рита відразу ж заснула.
Наступного ранку, виштовхавши Філіпа в булочну відразу ж після розслабленого сексу, Рита лежала в його ліжку й намагалася читати Adieu aux armes. Читати улюбленого американського письменника французькою – явне збочення, думала Рита, але так вона вбереже себе від усіх його розкиданих по дому Лаканів і Камю. Хай тут і геть малий шрифт. І хай у його спальні, завішаній важкими лляними шторами, які лінь розсувати, доволі темно цього ранку. «Просто скільки можна спати з людьми, в яких рівно та сама бібліотека, що й у тебе?» – сказав Іван у її голові. «Не твоє сране діло», – буркнула Рита.
Скинула із себе плетений «косами» плед і намацала ногою дощату підлогу. Обережно зісковзнула з ліжка, підійшла спершу до дзеркала над каміном, потім до вікна. Солодко потяглася, не боячись, що її голу побачить хтось із вікна навпроти. У Рити вдома спальня теж була із «візаві», це її нітрішечки не турбувало, навіть при ввімкненому світлі вона рідко засувала штори, коли роздягалася. Паризька архітектура – дивна річ: вікно навпроти твого належить іншому будинку, технічно у вас один внутрішній двір, але вхід до сусідів може бути з іншої вулиці. Тому яка різниця.
Рита голосно засміялася – була в неї дивна звичка, сміятися на самоті, випробовуючи акустику нового приміщення. Хтось казав, навіть у йозі є така практика. Філіп залишив їй Сержа Ґінзбура на повну гучність. Він не знав, що у Ґінзбура мама з Одеси. Багато чого ще не знав.
Рита лягла на ліжко й знічев’я стала фотографувати пальці своїх ніг із червоними нігтями на тлі мармурового каміна. Вони у Парижі майже в кожному старому домі, ці каміни, і майже всі, здається, не працюють. Занімілі пащі кількасотрічних османських звірів.
Дрібний шрифт перекладу Гемінґвея став нестерпним. Повернувся Філіп. Рита заплющила очі й підтягнула на себе бежевий плед. Ну й кусається цей меринос.
Філіп приносить каву і булочки, цілує Риту в шию. Вони снідають, сидячи в ліжку, обсипаючись крихтами круасанів і багета, годуючи улюблений невроз Філіпа: засохлі царапучі крихти в постелі. Рита помічає про себе, що ледь відросла щетина йому дуже личить. Ще б постригся коротко.
– Гаразд, Les Bronzés тобі не зайшли, – усміхається винувато Філіп. – Подивимося «Три дні в Нью-Йорку»?
– Тобто інший, зрозуміліший непробивним іноземцям штибу мене фільм? – сміється Рита і знову зітхає про себе, що все тут типовий Париж. Включно з Філіповими ідіотськими смугастими шкарпетками, про які він ображено казав, що то ж Жан-Поль Ґотьє.
Після фільму Рита нарешті вилазить із м’якої, мов трясовина, постелі й добирається до душу. Миється, з інтересом розглядаючи всі ці дикі коробки під самою стелею, що їх туди понапихала (навіть у ванній!) його колишня дружина.
«Вона боїться померти, – серйозно заявив Філіп на здорову, хоч і нахабну Ритину пропозицію влаштувати «викинь-мотлох-паті». – Боїться, що вона минуща, того ніколи нічого не викидає. І наша квартира в Парижі, й обидва будинки в Нормандії – все-все це завалено мотлохом. Я вже мовчу про підвали. Туди просто нема як ступити». – «І викинути ти це не можеш, – саркастично погоджувалась Рита, – бо раптом їй кров з носа знадобиться порожня і давно пожовкла коробка від придбаної десять років тому електричної зубної щітки?»
Рита вимикає воду і думає, що в кожного своє. Усе викидати, як то робить вона, теж небезпечно. Бо часто починаєш шукати те, що вже живе собі десь нове життя і про тебе не згадує. А ти бісишся, бо саме воно тобі конче зараз треба: той чорний светр під оці штани, бо ніщо інше не підходить, чи саме ота стара збірка поезії, бо конче треба згадати, як там було точно сказано, чи старі розтоптані балетки, бо лінь шнурувати кеди, щоб вибігти за сигаретами.
Гаразд. Поки Рита вирішує обмежитися старою сорочкою. До того ж вона Філіпова. Позиченим сорочкам у ґудзики не дивляться. Обірваний один рукав – ідеальний кандидат на викидання. Рита вдягає її через голову і на секунду завмирає: у вітальні звучить другий ноктюрн Шопена.
– Ого, та ти віртуоз! – сміється вона, закінчивши із сорочкою, й виходить.
Ритина іронія виявляється зайвою: це таки й справді грає Філіп, а не запис Шопена.
Він сидить за фортепіано зовсім голий і невимушено грає. Розсипає прозорі звуки на весь свій домашній мотлох, на чашки з недопитою кавою, на розкриті книжки й забуті на підлозі відучора джинси. Рита зачудовано зупиняється серед кімнати: ця музика така жива, що от-от проросте на цьому всьому свіжим паростом, як проростає нова трава на полі вчорашнього бою.
– І з пустих очниць зненацька проростають сині квіти, – каже сама собі Рита, не дуже впевнена, якого поета зараз цитує.
Але Рита глянула на нього по-новому.
«Навряд чи я зараз закохуюсь, але момент прекрасний».
Источник